Самоназва абаза, якою вони відомі сусіднім народам – черкесам, адигейцям і кабардинцям. Абхази знають цей народ під назвою ашви. Абазинська мова належить до абхазо-адигської групи кавказьких мов. Вона близька до абхазької мови, але крім цього містить елементи, характерні для кабардино-черкеської мови. Із усіх мов колишнього СРСР фонетика абазинської мови вважається найскладнішою. Абазинська мова розпадається на два діалекти, які відповідають двом родинним етнічним групам тапанта і шкарауа. Існує п’ять піддіалектів: абазактський, апсуйський, кубино-ельбурганський, кувинський і псиж-красновосточний.
Абазинці проживають у передгір’ях основного хребта Великого Кавказу у верхів’ях рік Малий і Великий Зеленчук, Кубань і Кума. Більша частина абазинського народу проживає в 13 селищах на території Карачаєво-Черкеської Республіки і Ставропольського краю, але деякі з них живуть розсіяно в кабардинських, ногайських та адигейських селищах. Два абазинські села розташовані поруч із Кисловодськом.
Дані про населення доступні лише з кінця XIX ст.:
| носії мови | ||
| 1883 | 9,921 | |
| 1926 | 13,825 | 94.8 % |
| 1939 | 15,300 | |
| 1959 | 19,600 | 94.3 % |
| 1970 | 25,448 | 96.1 % |
| 1979 | 29,497 | 95.3 % |
| 1989 | 33,613 | 93.5 % |
Ці дані вказують на безперервний ріст населення у кількісному відношенні і досить високий, хоча число носіїв абазинської мови зменшується.
З погляду антропології абазинці належать до балкано-кавказької раси і сполучають у собі особливості понтійського і кавказького типу. У них відносно світла шкіра, кругла голова і середній зріст.
Якщо говорити про релігію, абазинці сповідують сунітський іслам, який у XVII-XVIII ст. був прийнятий замість християнства. Проте, і раннє християнство, і більш пізній іслам значно змішані з язичницькими обрядами і віруваннями, вплив яких можна спостерігати й у наш час.
Етнологічний розвиток абазинського народу багато в чому нагадує абхазький народ. Обидва народи походять від протоабхазьких племен, які в першому тисячолітті до нашої ери населяли область біля Чорного моря (територія від сучасного Туапсе до Сухумі). До VIII ст. чотири різні племінні об’єднання (апсіли, абазги, саніги, міссіміяни) сформували абхазький народ, а до VIII-IX ст. – абазинський народ. Припускають, що розвиток абазинського народу головним чином пов’язаний із племенем абазгів, що проживають у північно-західній частині Абхазії, від річки Бзибь до сучасного Туапсе. На цій території абазинський народ проживав до XIII ст., коли почалося масове переселення на Північний Кавказ. Згідно з археологічними даними, існують сліди руху в цьому напрямку ще з VIII ст., але у XIII-XIV ст. було засвідчене переселення усього племені тапанта, за яким пішло плем’я шкарауа. У північнокавказькій писемності XVIII ст. уже згадуються назви усіх абазинських племен. Проте, частина абазинського народу (шкарауа) залишилася жити на узбережжі Чорного моря та асимілювалася з абхазами і черкесами. У письмових згадуваннях XV-XVI ст. абазинці зображуються як сильний і войовничий народ. Постійні внутрішні заворушення і воєнні дії послабили їх і зробили залежними від кабардинських правителів у XVII ст. В XVIII-XIX ст. територія абазинського народу стала яблуком розбрату в імперській політиці Росії і Туреччини. Щоб придушити опір абазинського народу, обидві держави використовували зброю, а найпоширенішим способом стало насильницьке переселення народу на території, підвладні завойовникам. У результаті цього, цілі абазинські села були переселені в Туреччину або Росію. Незважаючи на те, що перемогу одержала Росія, абазинці почували себе більш близькими до сторони, що програла, що також відображалося у їхньому посиленому переселенні в Туреччину. Еміграція прискорилася урядовим указом 1862 року, що вимагав, щоб абазинський народ покинув область між ріками Лаба і Біла і переселився на Кубань або за межі країни. У результаті масової еміграції, до 1880 року лише 9000 з 50 000 людей залишилися на цій території. Неофіційно зробили висновок, що кількість абазинців, які емігрували в Туреччину, склала близько 30 000-45 000. На кубанські землі, віддані абазинцям царським урядом, переселилося 9 921 людей, дві третини яких належали до народу тапанта. Масове переселення зруйнувало традиційний племінний поділ абазинців. Лише чотири поселення залишилися етнічно однорідними. Території, звільнені абазинським народом, були заселені іммігрантами з Росії, переважно слов’янами, що означало радикальну зміну на етнічній карті цього регіону.
Економічне життя абазинців формувало їхнє навколишнє середовище. До 1860-х рр., коли вони жили в горах, багатих на пасовища, основний акцент лежав на скотарстві. Вони займалися розведенням овець і кіз, а також інших рогатих тварин. Крім цього, абазинці були відомі своїми табунами породистих коней. Абазинці-Тапанта, які жили на більш рівнинній місцевості, займалися переважно землеробством. Основною зерновою культурою було просо, яке у XIX ст. витиснула кукурудза. Оскільки вільні землі були у надлишку, звичайно практикувалося використання того самого поля 2-3 рази, після чого розорювали нову ділянку землі.
Приєднання Кубані до Росії привело до значного збільшення слов’янської імміграції. У період 1867-1897 рр. абазинці виявили, що проживають на території новоствореної Баталпашинської області, населення якої на 69.3 % складалося з росіян. Під час земельної реформи, яка проводилася на колишніх абазинських територіях, нові поселенці одержали більше двох мільйонів акрів землі. Абазинці були зібрані в поселення, які одержували землю на таких ж умовах, що і нові поселенці. Реформа перевернула економіку абазинців з ніг на голову. Розведення худоби як джерело засобів для існування стало недоцільним, оскільки пасовища передали в приватну власність, а вартість оренди стала непомірно високою. Популярним стало землеробство. В 1866 р. був введений державний грошовий податок, що прискорив розвиток фінансово-торговельних відносин у сільській місцевості. Крім цього, реформа змінила структуру поселення абазинців. Згідно з урядовими нормами, один населений пункт повинен був нараховувати, щонайменше, 200 домашніх господарств, тому кілька невеликих селищ були об’єднані. У результаті цього, системи родинних зв’язків були зруйновані і з’явилися змішані села. Сформувалося вісім абазинських поселень: Кувінське, Лоовсько-Кубанське, Шахгірєєвське, Кумсько-Абазинське, Лоовсько-Зеленчукське, Дударуковське, Кличевське і Бибердовське. Із них лише перші чотири були етнічно однорідними абазинськими поселеннями.
Історія
7 лютого 1918 р. радянська влада була оголошена в Баталпашинську. Потім була громадянська війна. Абазинські солдати були представлені і у рядах червоногвардійців, і на стороні білогвардійців. Особливо відомими стали білогвардійські кінні полки під назвою Тапанта і Башкхйаг. Абазинці не виявили жодного прагнення до національної незалежності. Незважаючи на те, що основні білогвардійські війська були переможені до 1920-м рр., деякі збройні загони продовжували свою діяльність у цьому регіоні до 1930 р., коли їх остаточно ліквідували після невдалого повстання.
Відбулося кілька адміністративних змін. Абазинські поселення були поділені між двома новими адміністративними одиницями: Карачаївською автономною областю і Черкеським національним округом. Абазинців об’єднали разом в одну адміністративну одиницю лише 9 січня 1957 р., коли була сформована Карачаєво-Черкеська автономна область.
У середині 1920-х рр. трохи абазинських поселень були перейменовані з ідеологічних причин, оскільки в колишніх назвах згадувалися монархи або дворяни. Трохи нових абазинських поселень з’явилися на землях, звільнених у результаті ідеологічної боротьби і викорінювання кулаків.
Протягом наступних 70 років основні зміни в абазинському суспільстві проходили під впливом двох кампаній у радянському дусі: колективізації і культурної революції. Колективізація підсилила протиборство між різними суспільними шарами. Рішенням стала депортація і розстріл людей, неприйнятних для центральної влади. Атмосфера терору прискорила формування колгоспів.
Ціль колективізації полягала в зміцненні радянської економічної системи, а ідеологічну боротьбу передбачалося виграти за допомогою освіти і культури. До появи радянської влади абазинці могли отримати освіту в сільській школі або мечеті. Іноді щасливчика або здібного студента могли також зарахувати в середню школу. У 1918 р. була поставлена мета надати можливість одержання середньої освіти національною мовою. Проте, це стало можливим лише після 1923 р., коли Татлустан Табулов створив абазинське письмо на основі латинського алфавіту. Освіта рідною мовою була доступна абазинцям лише протягом шести років. У 1938 р. центральний уряд наказав, щоб абазинська літературна мова прийняла кириличний алфавіт, а російська мова стала офіційною мовою навчання (абазинська мова і література збереглися в навчальній програмі в якості навчальних предметів). Незважаючи на це, культурне життя абазинського народу розвивалося: створювалися твори в прозі (Табулов, Жирів) і був заснований абазинський театр. В 1938 р. абазинською мовою видавалася газета. З іншого боку, поліпшена система освіти допомогла центральній владі реалізувати свої ідеологічні цілі.
Імперська політика, а також пропаганда панславізму і радянської ідеології залишила свій слід на повсякденному житті і світосприйманні абазинського народу. Їхній одяг і предмети домашнього побуту відбивають настання європейської культури. Зрозуміло, що фабричні вироби масового виробництва не несуть у собі слід багатовікової традиції. Будинки можна було будувати лише відповідно до одного із трьох стандартизованих проектів, затверджених державою. Традиційні поселення, у яких домашні господарства розташовувалися врозкид, іноді навіть досить далеко один від одного, замінили села у російському стилі, розташовані «по сітці». Релігія відступає перед радянською ідеологією. Із традиційних обрядів і звичаїв лише ті, що були пов’язані з похоронами, залишилися найбільш стійкими. Індивідуальність і єдність абазинського народу незабаром може виявитися під загрозою, викликаною двома тенденціями, які проявляються протягом останніх десятиліть, а саме – зростаюча кількість змішаних шлюбів і урбанізація. В 1979 р. кількість абазинців, що проживають у містах, склала 21 % у порівнянні з майже нульовою цифрою на початку століття.