Вепська

Вепська мова (самоназва vepsän kel’) належить до прибалтійсько-фінської підгрупи фіно-угорських мов і нараховує близько 6 000 носіїв, переважно у Росії в Республіці Карелія і Вологодської області. Вепська мова близька до карельської і фінської мов.

Існує три основні діалекти вепської мови: північний, розповсюджений у прибережній смузі Онезького озера; центральний, який використовується на прилеглих територіях навколо Санкт-Петербургу і Вологодської області; і південний, розповсюджений у Ленінградській області. Ці діалекти більш-менш взаємнозрозумілі між собою. Самоназви вепської мови: vepslaine, bepslaane, lüdinik або lüdilaine.

На початку ХХ ст. Департаментом національних меншин Ленінградської районної ради були створені школи, де вивчалася вепська мова, а також письмова версія вепської мови на основі центрального діалекту. У 1932 р. була опублікована перша книга вепською мовою – буквар, а також було випущено близько 30 інших книг, в основному, шкільних підручників.

Проте, з 1937 р. у Радянському Союзі почали проводити політику асиміляції національних меншин, включаючи вепсів, у результаті чого закрили школи, у яких навчання проводилося мовою етнічної меншості, підручники спалили, а вчителів посадили до в’язниці. Це привело до того, що багато вепсів покинули свої села і переїхали в міста, де вони виявилися в оточенні носіїв російської мови і почали розмовляти російською мовою замість вепської.

З 1989 р. докладалися зусилля для відродження вепської мови і культури, але ці дії мали лише обмежений успіх.

Алфавіт вепської мови (Vepsän kirjamišt)

A

B

C

Č

D

E

F

G

H

I

J

K

L

M

a

b

c

č

d

e

f

g

h

i

j

k

l

m

N

O

P

R

S

Š

Z

Ž

T

U

V

Ü

Ä

Ö

’

n

o

p

r

s

š

z

ž

t

u

v

ü

ä

ö

’