Англосаксонська

Давньоанглійська мова (англ. Old English, англосакс. Ænglisc sprǣc; англ. Anglo-Saxon) – це західногерманська мова, яка використовувалася на території сучасної Англії протягом V-XI ст. Носії давньоанглійської мови називали свою мову Englisc, самих себе – Аngle, Angelcynn або Angelfolc, а свою країну – Angelcynn або Englaland.

Писемність давньоанглійською мовою почала з’являтися на початку VIII ст. У більшості текстів використовувався західносаксонський діалект, один із чотирьох основних діалектів, які містили в собі також кентський, мерсийський і нортумбрийський діалекти.

Англосакси запозичили стилі письма, які використовувалися ірландськими місіонерами, такі як острівний напівунціал, який використовувався у книгах латинською мовою. Менш офіційний варіант мінускула використовувався для письма латинською і давньоанглійською мовами. З Х ст. англосаксонські переписувачі почали використовувати каролінгський мінускул для письма латинською мовою, а давньоанглійською мовою продовжували писати за допомогою острівного мінускула. Згодом каролінгський мінускул вплинув на давньоанглійське письмо, хоча в останньому зберігся ряд характерних графічних буквених форм острівного мінускула.

Англосаксонський футарк

Іноді для письма давньоанглійською/ англосаксонською мовою використовувався різновид рунічного алфавіту, яку принесли в Британію англосакси в період до XI ст.

В основному, рунічні написи знаходили на ювелірних прикрасах, зброї, каменях та інших предметах. Дуже мало вціліло рукописів з використанням рунічного письма.

Англосаксонський футарк

Давньоанглійський алфавіт

Давньоанглійський алфавіт

Примітки

  • Довгі голосні позначаються макронами. Спочатку в давньоанглійській мові вони не використовувалися на письмі. Це сучасне нововведення для того, щоб розрізняти довгі і короткі голосні
  • В основі альтернативних форм g і w («йох» і «вінн/вен» відповідно) – літери, які використовувалися в період функціонування давньоанглійської мови. У сучасному давньоанглійському письмі їх можна замінити на g і w.
  • Літера «йох» походить від острівної форми букви g і використовувалася для позначення звуків [ç] або [x], а «вінн» – від рунічної літери і використовувалася для передачі нелатинського звуку [w]. Пізніше французькі переписувачі ввели у використання літери g і w.

Вимова давньоанглійської мови

Вимова давньоанглійської мови

Примітки

  • c = [ ʧ ] звичайно до або після голосного переднього ряду, [ k ] у будь-якому іншому місці
  • ð/þ = [ θ ] на початку слова, наприкінці слова або після глухих приголосних, [ ð ] у будь-якому іншому місці
  • f = [ f ] на початку слова, наприкінці слова або після глухих приголосних, [ v ] у будь-якому іншому місці
  • g (ʒ) = [ ɣ ] між голосними і дзвінкими приголосними, [ j ] звичайно до або після голосного переднього ряду, [ ʤ ] після n, [ g ] у будь-якому іншому місці
  • h = [ ç ] після голосних переднього ряду, [ x ] після голосних заднього ряду, [ h ] у будь-якому іншому місці
  • n = [ ŋ ] перед g (ʒ) і k
  • s = [ s ] на початку слова, наприкінці слова або після глухих приголосних, [ z ] у будь-якому іншому місці
  • Літери j і v рідко використовувалися і були не більше ніж варіанти літер i і u відповідно.
  • Літера k використовувалася вкрай рідко і представляла [ k ] (ніколи [ ʧ ])