Автор: Ellie Mae O’hagan
Джерело: The Guardian
Переклад з англійської: Linguapedia.info
У дитинстві Еллі вільно розмовляла валлійською мовою, а сьогодні з сумом усвідомлює, що шукає слова за допомогою Google-Перекладача
Якщо би хтось сказав мені 10 років тому, що настане день, коли я почну забувати валлійську мову, я б поставилася до цього скептично. В юності валлійська мова займала центральне місце у моєму житті і самосвідомості, тому забути її видавалося чимось схожим на те, щоб раптово втратити руку. І от, подорослішавши на 10 років, я із соромом друкую валлійські слова в Google-Перекладачеві, щоб переконатися у тому, що я зрозуміла їх правильно.
Пам’ять – таємнича річ. Кожний з нас переживав відчуження від тих місць і речей, з якими ми колись відчували майже духовний зв’язок. Однак, разом із забуванням мови, якою ти вільно володів у дитинстві, приходить особлива паніка. Моє серце завмирає щораз, коли я розумію, що чергове валлійське слово зникло з мого словникового запасу. Це схоже на спробу схопити рукою твердий предмет, який почав розсипатися на дрібні шматочки на твоїх очах. Ти завжди на крок позаду, ніколи не встигаєш дотягтися до нього і зупинити процес руйнування.
Я намагалася зрозуміти, що викликає цю паніку. Як мені здається, справа в тому, що мова – дещо більше, ніж інші культурні показники – має тісний зв’язок і силу, які формують особистість протягом усього існування. Оскільки я часто пишу про Латинську Америку, у мене багато друзів-білінгвів, які розмовляють двома мовами – англійською та іспанською. Ми часто обговорюємо відмінності між їхніми «сторонами особистості» – іспанської та англійської, і що більше я покращую свою іспанську мову, тим ближче пізнаю своє іспанське «Я» (не таке сухе, як англомовне). Тому забути валлійську мову – це як втратити цілу особистість. А враховуючи, що я вивчала валлійську мову, коли вчилася говорити, – це здається дуже значною втратою. З віком, я поверхово вивчала інші мови – французьку, іспанську, і, навіть, російську, але забуваючи їх, я сприймаю це як неминучість. Я не маю такого відчуття стосовно валлійської мови, це дуже особисте для мене.
У валлійської мови унікальний характер, що нагадує мені про ландшафт та історії Уельсу. Наприклад, описуючи щось на кшталт «музика для вух», англійською мовою говорять «music to my ears», а валлійською – «mêl ar fy mysedd» (дослівно «мед на моїх пальцях»). На мій погляд, валлійський варіант звучить більш поетично і чуттєво, ніж англійський вислів, і нагадує мені про історію поезії і пісенної творчості Уельсу, та, про те, що життя в Уельсі – з його величезними горами, довгими пляжами і сезоном дощів усі 365 днів – часто стає дуже емоційним досвідом. У цій фразі є щось прадавнє: коли я промовляю її, я можу майже відчути, якою прадавньою є валлійська мова. Можливо, саме той факт, що мови глибоко вбирають у себе культуру та історію, пояснює, чому ми почуваємо сильну гіркоту і біль, забуваючи їх.
Я впоралася з тим, що забуваю валлійську мову, стала більш патріотичною, для мого підліткового «Я» це було б чимось немислимим, адже у той час я вважала валлійську культуру необтесаною. Зараз я наполягаю на тому, щоб розмовляти валлійською мовою з друзями, іноді переглядаю валлійські телепередачі і відома серед моїх знайомих тим, що починаю співати валлійські пісні, якщо хильну зайвого. Частково, це перебільшене захоплення валлійською культурою, стало відповідною реакцією на зарозумілість міського життя, яке на мене чекало після переїзду до Лондону, але також це спроба зберегти своє власне «Я», що вислизає від мене. Відсутність валлійської мови в моєму повсякденному житті – це один з найочевидніших доказів того, що я залишила своє оточення позаду, а це може змусити людину відчути себе такою, що збилася зі свого шляху.
У своїй науковій статті «Сила мови» (The Power of Language) професори Йоганес Вайс і Томас Швітринг стверджують, що групи людей, які розмовляють однією мовою, мають почуття «причетності і належності до одного цілого». Сьогодні мені подобається розмовляти валлійською мовою, тому що це відразу ж викликає ті саме почуття причетності – почуття безумовної належності, яке буває у кожної дитини. Це почуття причетності виникає в мене навіть у Лондоні, коли я розмовляю валлійською мовою із зовсім незнайомими мені людьми.
У Лондоні є Валлійський Центр на Кінгс-Крос, на якому висить прапор Уельсу. Мені завжди було незручно зайти туди, але цікаво дізнатись, чи багато там таких же валлійців, як і я, які почувають себе трохи осиротілими у Лондоні. Я думаю, що рішенням для тих, хто залишив свою мову у минулому, стане практика мови і підтримання постійного зв’язку зі своїми громадами (хочу додати, що я не виступаю проти мультикультуралізму). Я сподіваюся, що ресурси моєї самосвідомості і пам’яті досить великі, щоб Лондон не витиснув мою валлійську сторону особистості, а доповнив її і, можливо, дозволив би мені зрозуміти Уельс і його мову з нової, більш дорослої точки зору. Я сподіваюся на це, або як ми говоримо валлійською: gobeithio.